Забагато слів у нашому світі... Все більше ловлю себе на тому, що хочеться мовчати навіть там, де мені є, що сказати, є як аргументувати. Відкриваю поле для коментарів, і... закриваю. Не хочу слів. Відсієються багато зайвого, багато поверхневого. Відповідаю на ті речі лише, які відчуваю, які викликають певні навіть не емоції, ні, а переживання...

Насправді не назву це дорослішанням, позаяк трохи інший зміст вкладаю у свою дитячість. Скоріше те, що я маю на увазі - це структурування свого Я і організація творчого і робочого процесу, переважно в межах професійного розвитку))
Так от, в продовження моєї 4-годинної зустрічі з психологом минулого місяця, я вчора абсолютно спонтанно, але цілком цілеспрямовано (позаяк давно вже збиралась) потрапила на тренінг тайм-менеджменту, чи то пак керування своїм часом в Кругозорі. Насправді сама ідея Кругозору заслуговує на увагу - створена на початку осені, в час "кризи", це компанія, що організовує курси "про все на світі" за цілком помірною ціною, від презентації міжнародних освітніх програм або основ фотографії і до плетіння прикрас з вовни, пізнання своєї чуттєвості в інтимних стосунках тощо, спектр тем необмежений... Але я відволіклася - принципи керування своїм часом я засвоїла, тепер треба зібрати всю свою силу волі в кулак і перевести ці принципи в звичку... Ох і важко дається в перший день)) як буде далі - побачимо...)

Останніми днями тотальна осіння втома дісталася і до мене. Наполегливо вимагає присвятити їй хоча б один день бездіяльності і відпочинку, читаннню новокупленої книжки з ділового етикету і конструктивному заглибленню у мої бізнесові фантазії. Я поки не здаюся, хоча можливо і вартувало би.
Натомість в голову вечорами приходять думки про сенс життя і про місце коханню у хворому серці, яке невідомо за ким болить... Так от, щодо сенсу життя - мені здаєтсья, що немає загального сенсу людського життя. Кожен сам для себе його придумує. Для когось це може бути матеріальна незалежність, для когось - виховання та освіта своїх дітей, ще для когось - пошуки наукової істини; хтось живе заради ідеї, хтось - заради її заперечення... Хоча більшість можливо так і не знаходять до кінця життя його сенсу, живуть за звичкою, за прикладом інших...
Одна пані психолог на нашій чотиригодинній зустрічі порадила не задаватися питаннями, на які не існує відповідей, це лише забирає нашу життєву енергію і нічого не дає навзамін. Так що питання сенсу життя і вічного кохання так і лишаються нерозкритими.

Хоча я взагалі-то збиралася писати про чарівну велоподорож палацами Чернігівщини :) писати не буду, кину лиш одне фото для затравки) кому цікаво, більше - за посиланням на Пікасі.

Джерело: Палаци Чернігівщини_24-25.10.09

Восени найважливіше, аби всередині зберігалося тепло. Тоді можна посміхатися навіть хмурим осіннім дощам. Коли ж всередині холодно, навіть глибоко-сонячне осіннє небо і жовтогаряче листя не здатне буде зігріти твій погляд... Поділюся з вами краплинкою тепла своєї осені...)

Джерело: Крим_18-20.09.09

Не існує єдиної і неповторної людини, створенної саме для тебе. З усього різноманіття цікавих тобі людей, до яких ти відчуваєш симпатію, ти свідомо чи несвідомо обираєш того, з ким хочеш бути, і приймаєш для себе, що ця людина - єдина і неповторна, створена саме для тебе. Завжди існуватимуть інші, завжди вони в чомусь будуть кращі за того, кого ти обрав - ідеальних людей не існує. Але відтоді, відколи ти погоджуєшся прийняти конкретну людину як єдину і неповторну і обіцяєш бути вірним своєму вибору, твоїм завданням стає робити все можливе, аби саме з цією людиною почуватися щасливою/щасливим, насолоджуватися тим, що маєш, і оберігати це. Тоді це буде справжньою любов'ю, а не скороминущим і безвідповідальним станом закохання.

Я розівчилась говорити "Люблю". Вимовлене мною, це слово звучить якось приглушено і обірвано, ніби з чужим голосом. Воно перекочується між щоками ніби цукерка і, от-от готове злетіти з язика, раптом перечіпається за гострі зубки і соціальні умовності, і знов ображено ховається глибше пд язиком, де згортається теплим клубочком і лиш великими здивованими очима спостерігає за розвитком подій...

Цей рік почався з вітру. Далекого-далекого вітру, який цілував моє обличчя і кликав за собою, кликав невідомо куди і навіщо. Я погодилась. Легко погодилась - він був таким ніжним і близьким мені по духу. Хіба не здогадувалась я про те, наскільки це змінить моє життя? Здогадувалась. Хіба не боялася я його легковажності? Боялася. Але, заплющивши очі і підставивши своє обличя вітру я погодилася. І от цієї осені мій вітер до мене повернувся, згадавши про мою обіцянку. Ця осінь вітряна і мінлива, як ніколи раніше. Вона різкими поривами шкального вітру б'є в спину і збиває з ніг. Вона кидає мені під ноги провалля, і я довірливо роблю крок вперед. Назустріч вітру.

Не втрималась, аби не поділитися... :)


( більше сплячих малюків )
 
Фотограф Трейси Рэвер (Tracy Raver) снимает спящих новорожденных малышей. Фотограф живет и работает в Небраске. Рэвер говорит, что секрет ее успеха прост - главное поддерживать в студии тепло и комфорт, и иметь под рукой мам, готовых покормить малыша перед съемкой.
http://www.etoday.ru/2009/09/fotograf-dlja-samix-malen-kix.php

Одна з найулюбленіших пісень, яка своєю динамікою і мелодійністю запалює і надає сили, якою б виснаженою я не була. Часом від неї просто зриває дах - тоді це схоже на сцену з танцем під дощем...) Але це вже інтимні переживання))



Гарного вечора та наснаги до боротьби ;-)

Десь глибоко в чиїхось зелених очах маленьким кошенятком сховалося щастя. Воно мружиться на яскраве денне світло і муркоче, коли чухати його за вушком. Воно причаїлося на кінчику язика і грайливо лоскоче чиїсь напружені губи. У повітрі запах осені і каштанів, а я принесу додому м'якенький клубочок ниток - адже кошенята так люблять бавитися нитками...

Я закохалася. В "Лісову Пісню" Лесі Українки. Чому ж люди бувають такі нерозумні?.. :(

Л у к а ш
Ти плачеш, дівчино?
М а в к а
Хіба я плачу?
(Проводить рукою по очах).
А справді... Ні-бо! то роса вечірня.
Заходить сонце... Бач, уже встає
на озері туман...

 Хто не знає повчальної історії з життя Рільке про важливість поживи для серця людини, а не лиш для її тіла?..  :) (для тих, хто таки не знає - www.ukrgazeta.cz/pro-hrystyjanstvo/1581-troyanda-takozh-vazhlyva). Так от, це надзвичайно приємно - мати у своєму оточенні людей, які при зустрічі віддають тобі частинку серця, а не матеріальних благ; це дає тобі сил та натхнення, що особливо важливо під час хвороби чи якоїсь депресії. І подарована ніжно-рожева трояндочка, що стоїть якраз на рівні мого погляду, раз-по-раз викликає посмішку, а це, погодьтеся, - найкращі ліки, коли другий день підряд не маєш сил піднятися з ліжка, але змушений при цьому на межі ясності розуму купу всього читати, перекладати, писати, аналізувати - працювати, один словом :)
В продовження теми - http://tomoyemore.livejournal.com/11435.html?view=69291#t69291 Можете навіть не читати, просто проглянути фотографії та підписи до них. Це так просто - дарувати тепло; це так необхідно - отримувати його.

Миру, радості та спокою вам :)
Сьогодні кароокий хлопчик (в помаранчевій футболці) подарував мені ромашку в маршрутці. Я обіцяла привезти її до Києва. Їхала в маршрутці і всю дорогу посміхалася, милуючись нею. А за вікном пролітали неймовірно красиві краєвиди. Просто хотілося поділитися моментом...)
 

Всім добраніч. Поїду я певно додому) запрацювалась...

Якщо тримати руки над горнятком з травяним чаєм, поки він заварюється - руки потім будуть пахнути квітами і травами :)

Гарного дня всім!)

Я вплету у свій голос радість,
дикі квіти вплету у волосся,
я забуду, що значить старість,
як забула своє безголосся.

І танцюючи в чистім полі,
обіймаючи небо руками,
я шукатиму іншої волі,
заклинатиму долю словами:

"Земле-землице, траво-травице,
Хай же розтопиться серце із криці,
хай промайну я в очах блискавицею,
щоб я назавжди була молодицею,
і як прийду до криниці таємної,
як зачерпну я водиці студеної,
хай же обірветься нитка долі,
хай же відпустить мене на волю!"

Дзвінко урвалась струна безголоса,
промайнула в очах метеором,
на заквітчане житом волосся
опустилася тихим горем.

Чом безрадісним став твій голос?
Не танцюєш чому у полі?
Чи турбота твоя минулась?
Чи знайшла ти іншої волі?..

Лиш додолу похилені квіти
шелестять спорожнілим суцвіттям.
"Я шукала..." - шепоче вітер,
і лоскоче калиновим віттям.
18.08.2009

Я люблю наш новий офіс :) я сиджу біля великого шестикутного вікна, що починається від самої підлоги і доходить майже до стелі. У нього величезне півметрове підвіконня, на якому можна сидіти і вглядатися в обличчя перехожих. А гроза, нарід, яка тут гроза!!! Вона електризує кожну клітину мого тіла, від чого почуваюся трохи наїжаченою та гіперзбудженою. А від кожного удару грому, на тіло накочує така потужна хвиля сили, що втримати і сприйняти її, сидячі на місці просто неможливо) Напевно тому зі своїми чарівними співробітницями ми кружляємо по всьому офісу, лише інколи на мить завмираючи колі вікна і вдихаючи запаморочливий аромат серпневої грози... :)
А ще! :) У нас тут красивий темний паркет на підлозі. На ньому так хочеться танцювати...) іноді навіть дозволяєш собі вимкнути світло, включаєш тиху музику і виписуєш красиві вальсові кола по кабінету...))

Я довго думала, як можна охарактеризувати музику і спів Аліни Орлової (молода литовська співачка, дебютювала минулого року). Я нарешті знайшла для неї слово - тривожна. Її музика - як butterflies, відчуття "метеликів" внизу живота та тремтіння під колінками у період емоційної або нервової напруженості.




а ще вона чимось трохи подібна на сестер Тельнюк. Є якась невловима схожість у їхній творчості.

08.08.09
Парасолька пахне дощем і трошки осінню. 
Мою наскрізь змоклу і холодну душу зігріто карпатським чаєм "Квітуча гілляка" :)

09.08.09
Вітер. Цей рік почався з вітром, і відтоді вітер став моїм вірним супутником у пізнанні себе. Вітер жене неслухняні хвилі до моїх ніг і розповідає про простори незвіданих країв... обіцяє свободу і силу... шелестінням очеретів награє гарну вечірню мелодію... лиш часом затихає, і сумно вдивляється в мої очі - що ти шукаєш там, вітре?

12.08.09
Сьогодні метеоритний дощ. Місто так і норовить засліпити своїми вогнями: у будинку навпроти як на зло світяться всі вікна; фари машин відблискують на стінах; прожектори на човнах вистрілюють в небо безглуздим білим світлом, ніби спеціально ховаючи зорі у глибокій темряві неба. Зірки ледь-ледь мерехтять на межі видимості (і де ті гірські простори, де здається що можна дотягнутися до зірок руками?..) і щоб їх побачити, треба вдягати окуляри і напружувати очі.  Окуляри вдягати не хочеться: окуляри - це завжди посередництво, а падаюча зірка - надто інтимний процес, аби туди допускалися посередники. Певно, не доля моїм бажанням збуватися. Раптом зовсім поряд промайнув яскравий чіткий слід метеорита. Добраніч, небо! :)

17.08.09
Небо - синє, тополі - зелені, персики - смачні та соковиті. Світ стабільний :) Життя неймовірне :)

Сумно. Просто сумно. Сиджу в порожньому офісі, серед безлічі спакованих картонних коробок, і всередині таке відчуття, ніби щось втрачаю. Ні, це не пов'язано з переїздом офісу. Як можливо не пов'язано і з таким рідним, але вимушено-чужим дзвінком *колись* коханого хлопця. Колись. Якщо так можна говорити про почуття які *ніколи не переминають*. Просто часом буває сумно. Чи повірите ви, якщо я скажу, що без причини?..